Канонічне право, або кодекс обов’язків і прав
Церква, це ж у першу чергу спільнота? А так повелося, що де кілька людей – доводиться вводити межі, визначати обов’язки й накреслювати права.
Це реальність після первородного гріха, адже до порушення єдиного правила непотрібен був закон. Межею є любов. Там, де немає гріха, є любов, а отже немає права. Закон говорить про любов, попри те, що затримується на рівні справедливості, є однак чимось, що прислуговує любові, єдності, стосункам. Метою закону є аби закону не було, аби було воно незауважене. Там де є спільнота завжди є правила (писані чи ні, але є). До прикладу, доки у подружжі є любов, право непотрібне. З’являється воно після розлучення. Проте, люди внутрішньо, споконвіків, відчували, що закон необхідний, бо право починається там, де починається «моє», що є інтегральною частиною «мене». Ми любимо свої речі. І не любимо, коли хтось їх чіпає. Ось тут і з’являється місце для закону – кордон між моє-твоє-чуже.
Через авторитет, люди почали приходити за порадою, а згодом й за проханням розсудити до Церкви. Так, моральна теологія стала казуїстикою: єпископи вивчали справи селян, видавали «вироки», вирішуючи хто правий. У складних випадках – писалось листи до пап і ті відповідали, як слід вчинити. Так, довгі роки, формувалось прецедентне право й розквітала юриспруденція у схожих ситуаціях (казусах) – приймались схожі вирішення.
Загалом, сьогодні, існує поділ на case law* (система, яку найлегше пояснити так: американський фільм, судовий процес, останні хвилини – хтось знаходить у бібліотеці вирок з ХІХ. століття у схожій справі й нашого героя врятовано. У цій системі суддівські вироки це джерело закону) та civil law – добре знайома нам система кодексів, у яких законом, дещо наперед, передбачені різні ситуації. Звідси,мабуть, й лазівки у законах???
Церковне право (canon law) знайшло собі місцину поміж отими case i civil law, послуговуючись кодексом, водночас підходить індивідуально до кожної ситуації і раз-у-раз оглядається на «римський стиль», тобто на вироки суддів у ватиканському суді (Трибунал Римської Роти), що можуть стати новим прикладом вирішення безпрецедентних справ.
Історія церковного права така ж довга, як і історія перших стосунків – людини і Бога. Корінням, джерелом й фундаментом для канонічного права завжди було Право Боже. Досі, існує поділ на Право Боже (натуральне) й позитивне (встановлене Церквою). Основне застосування такого поділу, це визначення важливішого й менш мажливого правила, як до прикладу, у інституції диспенси. Проте, про це у наступних 410 😉
Останнє, що хотілося б наголосити, Кодекс Канонічного Права говорить про обов’язки й права вірян. Саме у такому, зворотньому ніж звичний нам, порядку, аби підкрестилити що віра й місце у спільноті, це насамперед обо’язки, з яких виникають права. Варто задуматись.
*Law – (англ.) право, закон.
Сакраментологія, або як нас торкається Бог
Що спільного у льодяника і таїнства? Льодяник — знак, що уособлює солодкість. Адже насправді ми не знаємо, як виглядає солодкість. Ба більше: солодкість не існує сама в собі, вона може бути лише характерною рисою цукерки, яка тим самим стає її вираженням, себто знаком. З цього ми можемо вивести визначення поняття «таїнство». ККЦ говорить, що Святі Таїнства — видимі та дієві знаки благодаті. Зверніть особливу увагу на слова «видимі» та «знаки благодаті» й пригадайте метафору про льодяник й солодкість.
Оскільки ми з’ясували, що таке Таїнство, варто поглянути ближче, з чим маємо справу. Сьогодні у розпорядженні Церкви є сім Таїнств (з лат. sacramentum): сім для хлопчиків і шість для дівчаток. Це, звісно, жарт, на виправдання якого варто підкреслити, що це не дискримінація, бо саме жінці Бог надав важливу місію народити Спасителя, а це врівноважує, цю на перший погляд несправедливіть. Так от, Церква має Таїнства, розпоряджається ними і, звісно, з усіх сил захищає ці Таїнства. Усі вони походять від Ісуса Христа й були установлені особисто Ним, а отже — Богом.
Чому ж тоді саме Церква? Варто пам’ятати, що Таїнства є в Церкві і для Церкви. Згідно з Lumen gentium: «Церква є (…) немовби Таїнством, тобто знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом». Аби довго не пояснювати, варто лишень уявити, що як гілки виростають зі стовбура дерева, так Таїнства виростають із Церкви. І хоч цвіт і плоди ми отримуємо з гілок, та неможливо уявити, як вони б мали існувати без стовбура, який їх живить, оберігає й підсилює.
Офіційно і вперше список Таїнств, відомий нам сьогодні, з’явився у 1274 році, а затверджений остаточно був на Тридентському Соборі (декретом від 1547 року). Тридентський Собор також заборонив будь-кому стверджувати, що Таїнств є більше чи менше (ніж сім) або й заперечувати, що котресь із Таїнств не є справжнім чи самостійним. Варто додати на полях, що Тридентський Собор був відповіддю Католицької Церкви на Реформацію, яку започаткував Лютер.
Nota bene! Незважаючи на те, які Таїнства важливі для Церкви і навзаєм, повноваження Церкви щодо змін неймовірно обмежені: Церква не в змозі змінювати щось. Більша влада у Церкви стосовно так званих сакраменталій. Це певні обряди, менші за Таїнства, хоч би тим, якою силою володіють. Сакраменталії — це важливі моменти у житті людини, які не були безпосередньо згадані Ісусом у Біблії, наприклад, похорон чи освячення певних предметів. «Сакраменталії не дають благодаті Святого Духа, як Таїнства, але церковними молитвами вони готують до її прийняття і настроюють людину до співпраці» (ККЦ 1670).
Вперше опубліковано на CREDO: https://credo.pro/2018/04/205233