Канонічне право, або кодекс обов’язків і прав
Церква, це ж у першу чергу спільнота? А так повелося, що де кілька людей – доводиться вводити межі, визначати обов’язки й накреслювати права.
Це реальність після первородного гріха, адже до порушення єдиного правила непотрібен був закон. Межею є любов. Там, де немає гріха, є любов, а отже немає права. Закон говорить про любов, попри те, що затримується на рівні справедливості, є однак чимось, що прислуговує любові, єдності, стосункам. Метою закону є аби закону не було, аби було воно незауважене. Там де є спільнота завжди є правила (писані чи ні, але є). До прикладу, доки у подружжі є любов, право непотрібне. З’являється воно після розлучення. Проте, люди внутрішньо, споконвіків, відчували, що закон необхідний, бо право починається там, де починається «моє», що є інтегральною частиною «мене». Ми любимо свої речі. І не любимо, коли хтось їх чіпає. Ось тут і з’являється місце для закону – кордон між моє-твоє-чуже.
Через авторитет, люди почали приходити за порадою, а згодом й за проханням розсудити до Церкви. Так, моральна теологія стала казуїстикою: єпископи вивчали справи селян, видавали «вироки», вирішуючи хто правий. У складних випадках – писалось листи до пап і ті відповідали, як слід вчинити. Так, довгі роки, формувалось прецедентне право й розквітала юриспруденція у схожих ситуаціях (казусах) – приймались схожі вирішення.
Загалом, сьогодні, існує поділ на case law* (система, яку найлегше пояснити так: американський фільм, судовий процес, останні хвилини – хтось знаходить у бібліотеці вирок з ХІХ. століття у схожій справі й нашого героя врятовано. У цій системі суддівські вироки це джерело закону) та civil law – добре знайома нам система кодексів, у яких законом, дещо наперед, передбачені різні ситуації. Звідси,мабуть, й лазівки у законах???
Церковне право (canon law) знайшло собі місцину поміж отими case i civil law, послуговуючись кодексом, водночас підходить індивідуально до кожної ситуації і раз-у-раз оглядається на «римський стиль», тобто на вироки суддів у ватиканському суді (Трибунал Римської Роти), що можуть стати новим прикладом вирішення безпрецедентних справ.
Історія церковного права така ж довга, як і історія перших стосунків – людини і Бога. Корінням, джерелом й фундаментом для канонічного права завжди було Право Боже. Досі, існує поділ на Право Боже (натуральне) й позитивне (встановлене Церквою). Основне застосування такого поділу, це визначення важливішого й менш мажливого правила, як до прикладу, у інституції диспенси. Проте, про це у наступних 410 😉
Останнє, що хотілося б наголосити, Кодекс Канонічного Права говорить про обов’язки й права вірян. Саме у такому, зворотньому ніж звичний нам, порядку, аби підкрестилити що віра й місце у спільноті, це насамперед обо’язки, з яких виникають права. Варто задуматись.
*Law – (англ.) право, закон.
Сакраментологія, або як нас торкається Бог
Що спільного у льодяника і таїнства? Льодяник — знак, що уособлює солодкість. Адже насправді ми не знаємо, як виглядає солодкість. Ба більше: солодкість не існує сама в собі, вона може бути лише характерною рисою цукерки, яка тим самим стає її вираженням, себто знаком. З цього ми можемо вивести визначення поняття «таїнство». ККЦ говорить, що Святі Таїнства — видимі та дієві знаки благодаті. Зверніть особливу увагу на слова «видимі» та «знаки благодаті» й пригадайте метафору про льодяник й солодкість.
Оскільки ми з’ясували, що таке Таїнство, варто поглянути ближче, з чим маємо справу. Сьогодні у розпорядженні Церкви є сім Таїнств (з лат. sacramentum): сім для хлопчиків і шість для дівчаток. Це, звісно, жарт, на виправдання якого варто підкреслити, що це не дискримінація, бо саме жінці Бог надав важливу місію народити Спасителя, а це врівноважує, цю на перший погляд несправедливіть. Так от, Церква має Таїнства, розпоряджається ними і, звісно, з усіх сил захищає ці Таїнства. Усі вони походять від Ісуса Христа й були установлені особисто Ним, а отже — Богом.
Чому ж тоді саме Церква? Варто пам’ятати, що Таїнства є в Церкві і для Церкви. Згідно з Lumen gentium: «Церква є (…) немовби Таїнством, тобто знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом». Аби довго не пояснювати, варто лишень уявити, що як гілки виростають зі стовбура дерева, так Таїнства виростають із Церкви. І хоч цвіт і плоди ми отримуємо з гілок, та неможливо уявити, як вони б мали існувати без стовбура, який їх живить, оберігає й підсилює.
Офіційно і вперше список Таїнств, відомий нам сьогодні, з’явився у 1274 році, а затверджений остаточно був на Тридентському Соборі (декретом від 1547 року). Тридентський Собор також заборонив будь-кому стверджувати, що Таїнств є більше чи менше (ніж сім) або й заперечувати, що котресь із Таїнств не є справжнім чи самостійним. Варто додати на полях, що Тридентський Собор був відповіддю Католицької Церкви на Реформацію, яку започаткував Лютер.
Nota bene! Незважаючи на те, які Таїнства важливі для Церкви і навзаєм, повноваження Церкви щодо змін неймовірно обмежені: Церква не в змозі змінювати щось. Більша влада у Церкви стосовно так званих сакраменталій. Це певні обряди, менші за Таїнства, хоч би тим, якою силою володіють. Сакраменталії — це важливі моменти у житті людини, які не були безпосередньо згадані Ісусом у Біблії, наприклад, похорон чи освячення певних предметів. «Сакраменталії не дають благодаті Святого Духа, як Таїнства, але церковними молитвами вони готують до її прийняття і настроюють людину до співпраці» (ККЦ 1670).
Вперше опубліковано на CREDO: https://credo.pro/2018/04/205233
Aggiornamento! або 410 слів про теологію
Чи траплялось Вам щоб випита кава ставала снодійним? Більшість кажуть, що після четвертої кави в день вона допомагає заснути, хоча її зазвичай п’ють аби прокинутись… Цікаво, чи вдасться нам спробувати перенести це порівняння на віру й науку?..
Ми звикли, споконвіку, що віра й розум немов вороги грають у перетягування канату те й роблячи, що нарікаючи одна наодну. Проте чи не буде канат міцішим, якщо його скласти вдвічі?
Варто відзначити, що важливість співпраці між розумом та вірою підкреслював вже св. Іоан Павло ІІ, у свої енцикліці, пишучи: “ВІРА І РОЗУМ (Fides et Ratio) — ніби два крила, на яких людський дух підноситься до споглядання істини. Сам Бог прищепив людському серцю прагнення до пізнання істини, остаточною метою якого є пізнання Його самого, щоб людина, пізнаючи й люблячи Його, могла осягнути повноту істини про себе (пор.: Вих. 33, 18; Пс. 27, 8-9; 63, 2-3; Ів. 14, 8; 1 Ів. 3, 2).”
На жаль, віруючі люди часто зневажають науку, навіть ту, що необхідна для пізнання Того, у що вони вірять. Хіба ж не дивина? Якже можна стверджувати: «я вірую», не знаючи у що?
Тут варто сказати, що крайнощі – завжди погано. Не варто попадати у сцієтизм, себто погляд, який ставить наукову точку зору понад усі інші. Для представників цього погляду релігія не має значення, а це вже зовсім не те, до чого ми йдемо.
Віра це неймовірне багатство та дар, але сліпа віра робить нас неповними. Якщо вже ми вважаємо, що належимо до якоїсь конкретної церкви (а отже й віри) варто доцінити й те, що ця церква хоче нам дати. Християни, що мають Церкву повинні усвідомити й пам’ятати, що вона наша допомога й наше коло рятунку. Ми не залишені сам на сам із цим світом і нашими відчуттями. Церква це те, чого хотів Ісус, вона бере початок від Нього, а отже нашим обов’зком є спробувати заглибитись у її вчення, аби краще зрозуміти Її, Себе й Бога.
У цьому блозі я б хотіла спробувати забрати Вас, Любий Читачу, у подорож Наукою Церкви. Якщо у Вас немає можливості, бажання, терпіння аби закінчити 5 років теології у стінах університету, проте у Вас є потреба поглибити віру – це місце для Вас. Лише розуміючи велич Цекви, можна спробувати осягнути й велич Бога, її засновика. А зрозуміти велич Церкви можна починаючи із вивчення її досвіду, адже ми живемо лишень кілька десятків років, а Церква уже понад дві тисячі, і скоріш за все, у неї того досвіду багатенько… Спробуймо ж послухати, що Церква могла б нам сказати…
Вперше опубліковано: https://credo.pro/2018/03/204605